Уявімо, що людська психіка — не кімната з одним вікном, не темний підвал із забутими коробками, не акуратний кабінет, де все розкладено за алфавітом. Вона радше схожа на місто, але не звичайне, а психомногомірне: місто, яке росте не вгору і не вшир, а вглиб, убік, крізь пам’ять, крізь сни, крізь страхи, крізь бажання, крізь ті внутрішні двері, які людина роками намагається не помічати.

Таке місто не можна побачити на мапі. Його не знайдеш у навігаторі, бо навігатор чесно зламається на другому повороті й удасть, що в нього оновлення системи. У психомногомірному місті вулиці можуть вести не до площ, а до станів. Площі можуть бути збудовані з голосів. Мости можуть висіти між двома версіями одного спогаду. А на околиці, серед туману, може стояти район, куди власник психіки давно не заходив, бо там досі світиться вікно з дитинства.

Архітектура, яка дихає

... Читати далі »