Уявіть місто, яке не вмикає ліхтарі після заходу сонця, бо саме є ліхтарем. Його вулиці не тонуть у темряві, а повільно розгортаються, наче зоряні мапи, викладені не на небі, а під ногами. Фасади будівель дихають м’яким синім, зеленим, бурштиновим і фіолетовим сяйвом. Мости світяться зсередини, мов кістки велетенських морських істот. Площі пульсують у ритмі міста, а храми не мають свічок, бо їхні стіни самі випромінюють пам’ять поколінь.

Для біолюмінесцентних цивілізацій архітектура ніколи не була просто мистецтвом будувати стіни, дахи й двері. Вона стала способом говорити зі світом без слів. Світло тут не прикраса, не ознака розкоші й не спроба справити враження на туристів, які все одно спочатку питають, де зарядити перекладач. Світло є мовою, календарем, законом, молитвою, попередженням, родовою пам’яттю і навіть політичним плакатом, тільки значно красивішим і менш нав’язливим.