Уявімо світ не як сцену, що терпляче чекає нашого виходу, а як величезний театр із мільйонами завіс. Більшість із них ніколи не піднімається. Вони висять у темряві, припадають пилом, зберігають за собою міста, континенти, мови, істот, закони природи й такі види бюрократії, перед якими навіть земні чиновники виглядали б майже поетами. Але варто комусь подивитися в правильний бік, затримати погляд на тріщині в стіні, на дивному відблиску у вікні метро, на чорному проміжку між двома ударами серця — і завіса рухається.

Не повністю. Реальність не любить поспіху. Вона спершу перевіряє, чи ми достатньо уважні, достатньо втомлені, достатньо самотні або достатньо нахабні, щоб побачити те, чого начебто немає. А потім активується. Наче стара машина, яку забули вимкнути ще до появи людства.

Так народжується ідея реальностей, які існують не завжди, а лише тоді, коли на них спрямовано спос ... Читати далі »