Уявімо цивілізацію, яка народжується не під небом, а всередині чужої думки. Не метафорично, не поетично для рекламного буклета колоніальної адміністрації, а буквально: кожна гора, океан, материк і тектонічний шрам є частиною повільного, гігантського розуму. Планета не просто тримає мешканців на собі. Вона пам’ятає їх, формує їх, терпить їхні імперії, війни, революції, дешеві передвиборчі обіцянки й чергові спроби пояснити всесвіт за три хвилини перед сном.
У категорії гравітаційних цивілізацій така ідея звучить майже природно. Якщо суспільство мас залежить від тяжіння, якщо вага тіла, архітектури, влади й пам’яті стає головною мірою існування, тоді планета перестає бути декорацією. Вона стає матір’ю, архівом, суддею, колискою і в’язницею одночасно. І, як будь-яка мати у великій космічній драмі, вона любить своїх дітей так сильно, що інколи краще б трохи менше.