Є миті, коли тиша заходить у кімнату раніше за нас. Вона вже сидить біля вікна, торкається краю столу, ковзає по чашці, у якій охолола кава, і ніби питає: «Ну що, тепер поговоримо?» А ми, замість відповіді, звично тягнемося до телефона. Не тому, що нам справді треба перевірити повідомлення. Не тому, що світ саме зараз без нас розвалиться, хоча іноді він поводиться так переконливо. А тому, що самотність здається незручною. Ніби на неї треба швидко накин
...
Читати далі »