Ми звикли говорити про пам’ять так, ніби вона лежить усередині людини в окремій шухляді. Нібито кожен із нас носить за ребрами приватний архів, де зберігаються дитячі ранки, випадкові слова, обличчя померлих, запахи старих будинків, образи, перемоги, невдалі зізнання і ті кілька секунд щастя, про які соромно розповідати, бо вони здаються надто крихкими для чужої уваги.

Ми кажемо: моя пам’ять, мої спогади, моє минуле. У цій граматиці вже прихована модель володіння. Спогад перетворюється на річ, яку можна берегти, приховувати, демонструвати, продавати, заповідати, спотворювати або використовувати як доказ власної правоти. Людина ставить невидиму огорожу навколо пережитого і вивішує табличку: приватна територія.

Проте пам’ять ніколи не була цілком приватною.

Навіть найінтимніший спогад складається з елементів, які належать не лише нам. Мова, якою ми його називаємо, була створена до нашого народження. Місто, вулиця, музика, історичні події, сіме ... Читати далі »