Пам’ять — це не шафа з охайно підписаними полицями, де дитинство лежить поруч із першою закоханістю, а невдалі рішення скромно ховаються в нижній шухляді. Пам’ять більше схожа на місто після дощу: вулиці блищать, вікна відбивають те, чого вже немає, десь у провулку пахне липою, а за рогом раптом чути голос людини, яку ми давно не бачили. Варто зробити один крок — і звичайний день розсувається, мов завіса, відкриваючи внутрішній ландшафт, де минуле не просто зберігається, а дихає, змінюється, сперечається з нами й іноді підсовує ключі від дверей, про існування яких ми забули.

Подорожі по пам’яті — це не втеча назад. Це спосіб зрозуміти, чому ми стали саме такими: чому певна пісня робить нас тихішими, чому запах старого паперу викликає несподівану ніжність, чому випадкова фраза може відчинити цілу епоху, а погляд незнайомця на вулиці раптом схожий на погляд людини з минулого. У нашій свідомості немає мертвих архівів. Там навіть тиша має темп ... Читати далі »